Ірина Руда свою першу медаль... з’їла (Фото)

Інформація про те, що 15-річна львівська гімнастка Христина Погранична на ІІІ літній Юнацькій Олімпіаді-2018 в Аргентині виборола срібну медаль по Львову та усьому світу розлетілася зі швидкістю звуку. А от про людину, яка плідно працювала з нею усі десять років і вивела на планетарний подіум, тобто – її тренера, старшого викладача кафедри гімнастики Львівського державного університету фізичної культури, кандидата наук з фізичного виховання та спорту Ірину Руду й досі знають лише одиниці. Аби виправити ситуацію ми попросили п. Ірину виділити зі свого щільного графіка викладача, тренера й судді трохи часу для спілкування, на що вона люб’язно погодилася.

– Народилася я у Львові, де й закінчила школу, потім – Львівський медичний університет (стаціонар) і Львівський державний університет фізичної культури (заочно), – розповідає Ірина Руда.

– А хто скерував у художню гімнастику?
– Це виключно моє бажання. Побачила по телевізору виступи дівчат і самій захотілося. Звісно, штурмувала батьків і вони привели мене на... балет. Я обурилася, бо помітила щось не те. Знову їм набридала – хочу гімнастику. А батьки зайняті були, вони – лікарі. Врешті-решт мені пощастило й батьки привели мене, не повірите, в цей корпус львівського «ІнФізу» на Дудаєва, де я тепер працюю й де виросла наша світова зірка – срібна призерка Юнацької Олімпіади Христина Погранична. Тоді мене ще брати не хотіли, бо зовсім маленькою була – три з половиною роки. Але, на щастя, взяли і з того часу я полюбила художню гімнастику. Так з моїм першим тренером Галиною Федоровою все і починалося...

– Пригадайте перші успіхи, сльози радості чи розчарувань...
– А як без того. Конкретно змагань уже не пригадаю, але їх не було так багато, як зараз. Але те, що свою першу медаль я з’їла, запам’ятала назавжди – шоколадною вона була...

– Знаю, ви дійшли до рівня майстра спорту...
– Розпочну з того, що Галина Федорова мене і ще кілька перспективних дівчат передала до іншого тренера, якою була її дочка. І вже вона довела мене до рівня майстра спорту, норматив якого я виконала у 16 років. Якщо не помиляюся, сталося це на чемпіонаті України в Дніпрі.

– Після того, як ви стали майстром спорту, чи не пропонували вам переїхати до столиці України, де значно кращі умови для подальшого росту?
– Коли я була на піку своєї кар’єри, в Україні тривало протистояння двох федерацій. Мій тренер був на стороні не «Школи Дерюгіних», а «Школи Серебрянських» у Криму. З іншого боку, батьки мене б зі Львова нікуди не віддали, бо не вбачали в цьому подальшої перспективи.

– Зрештою ви таки послухали батьків-лікарів і вступили до Львівського медуніверситету...
– Так, але гімнастику я повністю не закинула, бо паралельно із навчанням в медуніверситеті, я тренувалася.

– Якщо повернутися до середньої школи, то які предмети були вашими улюбленими?
– Якось відразу полюбила математичні науки – алгебру й геометрію.

– А в медуніверситеті?
– Тут мені уже багато що подобалося. Насамперед, онкологія. Напевно тому, що вона найменше вивчена. Батьки розповідали, що це дуже складна наука. Хоча не подумайте, що вони мені забороняли нею займатися. Це був мій вибір, а мені цікаво було вивчати щось зовсім нове для себе.

– А у нас, у львівському «ІнФізі»?
– Уже після медуніверситету, вступивши на заочне відділення, мені зовсім не важко було навчатися у тепер моєму рідному Львівському державному університеті фізичної культури. Було цікаво слухати лекції на кафедрі олімпійського спорту – це для мене було щось нове.

– Цікаво, чи мали ви кумира в художній гімнастиці?
– Мені завжди подобалися ті гімнастки, які були лідерами. На той час це – Олена Вітриченко і Катерина Серебрянська. Обоє були висококласні й водночас різні. За стилем мені більше імпонувала Олена Вітриченко.

– Щодо гімнастичних предметів, то...
– ... Я найбільше любила обруч і булави, з ними мені якось було цікавіше працювати.

– Загалом, ви забобонна людина?
– Я вірю в те, що просто так нічого не буває.

– Перед виступом просите Бога допомоги?
– Я – віруюча людина. У церкві спілкуюся з Богом і прошу, аби все було добре. На змаганнях також ніколи не прошу призових місць, а лише те, щоб моя підопічна виконала все те, над чим довго працювали на тренуваннях.

– На якому етапі ви зрозуміли, що будете тренером, адже після закінчення медуніверситету можна було і в медицині залишитися?
– Ще під час навчання відомий львівський тренер Катерина Петрівна Сороковська мене потроху «затягувала» до тренерства, спочатку в ролі її помічника. Згодом я сама хотіла набирати групу дітей, але мама своєчасно мене зупинила. Мовляв, треба спочатку медуніверситет закінчити. Я прислухалася до її поради, з відзнакою закінчила медичний університет, інтернатуру і навіть отримала гарну пропозицію з привабливою зарплатою працювати за медичною спеціальністю в діагностиці. Паралельно з тим я уже зав’язалася з дітьми, бо 2008 року, створивши свій клуб, проводила набір у художню гімнастику. Переді мною постав непростий вибір – як діяти, що вибрати – медицину чи гімнастику? Батьки, звичайно, радили працювати в медицині. А моє внутрішнє відчуття підказувало, що душа ближче лежить до художньої гімнастики. Зрештою, я віддала перевагу гімнастиці. Зізнаюся вам, що мої батьки не знали, що я подала документи на вступ на заочне навчання у ЛДУФК. Уже потім я їм про це повідомила, коли стала студенткою «ІнФізу». Ось так я остаточно зосередилася на спортивній сфері. Деякий час мене багато хто з мого оточення не розумів, чому я не залишилася в медицині, а віддала перевагу спорту. Але я цього хотіла сама. Хоча не приховую – на початках було дуже складно, інколи я навіть задумувалася чи правильно зробила...

– І Христина Погранична також з того набору ваших початківців?
– Що цікаво, на художню гімнастику привели її старшу сестру. У них різниця у два роки, сестра мала непогані дані. А вона прийшла просто так, за компанію. Але згодом у гімнастиці затрималася саме Христина. До речі, з того набору моя учениця Марія Височанська тривалий час тренується в Києві у «Школі Дерюгіних», виступала за нашу збірну на чемпіонаті Європи в групових вправах.

– Пограничну також переманювали до Києва?
– Знаєте, Христя трохи не типова гімнастка, вона не є високого зросту, але має хорошу фактуру. Ми часто їздимо до столиці на тренувальні збори. Іншими словами, є тісна співпраця.

– З Христею ви працюєте уже десять років. Чи були за цей час проблеми?
– Самих проблем ні, але часто виникають різні робочі моменти – це нормальний робочий процес. Навіть був момент, коли вона хотіла залишати художню гімнастику. Вона така дитина, що завжди прагне щось комусь чи навіть собі довести. Дуже працьовита, буде довго сидіти в залі, аж поки в неї не вийде той чи інший елемент. А от коли виграла чемпіонат України ФСТ «Україна» 2014 року, вирішила, що далі нема до чого прагнути і постала дилема – що далі робити. Я їй сказала, що вибір за нею. Але такого не буде, що хочу – тренуюся, через два дні – не тренуюся і т.д. У тій ситуації мама відіграла визначальну роль і Христина залишилася в гімнастиці.

– З точки зору тренера цікаво дізнатися, Пограничній важко даються тренування в художній гімнастиці?
– Якихось особливих задатків для гімнастики у неї не було. Вона усього досягала своєю невтомною працею на тренуваннях й сильному характеру. Звісно, одні елементи давалися легше, інші – складніше.

– До речі, у якому залі ви тренуєтеся?
– У цьому залі в спортивному корпусі ЛДУФК на вулиці Дудаєва. Зауважте, що тренуємося ми на... акробатичному килимі, а не на килимі для художньої гімнастики. Тепер після срібного успіху на Юнацькій Олімпіаді міський голова Львова Андрій Садовий і керівник спорту міста Лева Антон Нікулін пообіцяли нам придбати килим для художньої гімнастики. Але де ми його постелимо ніхто не знає, бо в цьому залі місця для нього не має. Так що Христина Погранична була єдиною з учасниць Юнацької Олімпіади, яка постійно не тренується на професійному килимі, а лише під час тренувальних зборів у Києві.

– Давайте пригадаємо, як проходив відбір на Юнацьку Олімпіаду-2018?
– У відборі брали участь дві спортсменки – і це нормально, бо конкуренція змушувала обох тримати спортивну форму. Відбір проходив у Москві в лютому 2018 року. Обидві наші гімнастки виступили добре – Христя посіла друге місце, а Віка Онопрієнко з Києва – третє. Фактично Христина Погранична виграла ліцензію для України, але вона не іменна. Тому хто поїде в Аргентину на Ігри-2018 в жовтні місяці ніхто тривалий час не знав. Було чимало стартів, на яких обоє виступали добре. Напевно, вирішальним фактором став чемпіонат Європи, де Христина Погранична в окремих видах виборола дві срібні та одну бронзову медалі, після чого Федерація гімнастики України поставила ставку на львівську гімнастку. Але і тут без інтриги не обійшлося. Буквально перед вильотом до Аргентини Погранична під час тренування травмувала руку і програму не могла виконувати. Через цей форс-мажор у майже шоковому стані ми і полетіли до Аргентини. І вже там у спортивному залі усе потроху підтягували. Тому за таких умов про медаль мова взагалі не йшла. Думалося, аби успішно кваліфікацію пройти і потрапити в число восьми фіналістів із 36-ти учасниць. Повірте, було дуже важко психологічно. І тут треба віддати належне Христі – вона переборола біль, проявила свої найкращі бійцівські якості й таки виборола срібну медаль.Ще один шок ми пережили, коли раптом наша стрічка, яку ми купили в офіційних представників Міжнародної федерації художньої гімнастики, до якої вона звикла, з якою вона виступала на чемпіонаті Європи, раптом... не проходить контроль предметів. Довелося позичати – на контрольне тренування в дівчинки з Ізраїлю (вона нам по кольору і відчуттю не підійшла). Потім позичили стрічку у білоруської команди, з якою Христя і виступала.

– Що вдалося побачити в Аргентині, окрім спортивного залу?
– Перших три дні перебування в олімпійському селищі у нас була депресія – ми хотіли додому. Важко призвичаювалися до нових умов, до дуже маленької кімнати для проживання, до харчування тощо. Та найголовніше, що у нас був зал (далеко від місця проживання, але нас возили) і можливість тренуватися, бо приїхали ми практично в розібраному стані. Кілька разів вдалося сходити на змагання з інших видів – акробатику, спортивну гімнастику, стрибки у воду. Після закриття Ігор-2018 українську команду повезли в зоопарк і ще ми самотужки вибралися у центральну частину Буенос-Айреса.

– А з українською діаспорою не зустрічалися?
– Справді, була дуже душевна й щира зустріч з українцями, які давно мешкають в Аргентині. Під час розмови навіть спільних знайомих зі Львова відшукали.

– Зважаючи на спортивний здобуток вашої вихованки – срібна призерка нехай і Юнацької, але Олімпіади, Ірина Руда стане заслуженим тренером України?
– Повірте, сама не знаю. Це треба запитувати у наших функціонерів спорту.

– Якими рисами характеру повинен бути наділений тренер, аби стати успішним?
– Сам тренер повинен цього прагнути і безмежно любити свою роботу. Він повинен цим жити. Якщо ти робиш це від серця, то обов’язково результат прийде.

– Повернувшись із срібною нагородою в Україну, з ким встигли зустрітися?
– На зустріч із Президентом України у Кончі-Заспі ми з Христею не потрапили – у нас були квитки і заздалегідь домовилися, що вона нарешті поїде з батьками відпочивати. І в мене викладацька робота в університеті фізичної культури. У Львові в аеропорту нас дуже-дуже тепло зустріли практично усі керівники спорту міста та області. Потім ми з Христею побували на офіційному прийомі у губернатора Львівської області Олега Синютки та міського голови Андрія Садового.

Ось така вона – безпосередня, щира, вимоглива й справедлива Ірина Євгенівна Руда, тренер, викладач й просто щира українка, яка любить свою роботу, свою країну та свій народ!


Розмовляв Роман Цюняк 

Назад

НАВІГАЦІЯ ПО САЙТУ