Володимир Бринзак: «Завжди цікавіше тренуватися, коли з’являється щось нове» (частина 3)

Президент Федерації біатлону України, перший віце-президент Національного олімпійського комітету України, заслужений працівник фізичної культури і спорту України, Doctor Honoris Causa Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського Володимир Бринзак у великому інтерв’ю відверто розповів про особливості державного і спонсорського фінансування біатлону, жалюгідний стан тренувальних баз по всій державі, зовні теплі стосунки з представниками країни-агресорки, регулярну появу росіян у складі української збірної та нові реалії життя в умовах пандемії. Багаторічний керівник найпопулярнішого зимового виду і виду спорту номер два (після футболу) в країні не уникав відповідей на жодне запитання і розповів навіть про свій бізнес, чого досі не робив ніколи. Пропонуємо вашій увазі третю, заключну частину розмови (попередню, другу частину можна знайти за цим посиланням).

– Поговоримо про справи нашої національної збірної з біатлону. Тиждень тому словацький спеціаліст Юрай Санітра, який досі очолював тільки чоловічу команду, став головним тренером обох збірних. Мотивуйте це рішення.
– Торік ми вдалися до експерименту: довірили керівництво жіночою командою трьом тренерам одночасно. Григорій Шамрай сконцентрувався на роботі з сестрами Семеренко. Від Валерія Лесникова, який тривалий час готував лижницю Валю Шевченко, очікували, що він підтягне біатлоністок у техніці і функціоналці. Володимира Махлаєва не хотіли розривати з Дариною Блашко, з якою вони співпрацювали тривалий час. Сподівалися, що знання трьох спеціалістів такого калібру дадуть ефект. Але виявилося, що три центри управління одночасно не спрацювали. Один тягнув туди, другий сюди, паралельно сварилися між собою дівчата, мовляв, у тебе тренер є, а в мене немає взагалі.

Юлія Джима тренувалася в Уроша Велепця, Настя Меркушина – у батька. Якщо це даватиме результат, я не проти індивідуальної підготовки. Тим паче, що прецедентів у світі безліч. Норвежець Уле-Ейнар Бйорндален завжди тренувався окремо від решти збірної, як і один із лідерів сучасного біатлону француз Мартен Фуркад. Представників провідних збірних узагалі збирають разом на п’ять-шість днів. Решту часу вони тренуються вдома. Але це коли є нормальний тренер, правильна комунікація і результат. У нашому випадку щось не спрацьовує. Скажімо, з Настею Меркушиною. Мабуть, щось не так. Те саме стосується Юлії Джими. Вона не така, якою могла б бути, хід не той, який був раніше.

Валентина і Віта Семеренко теж підійшли до чемпіонату світу неправильно. Хоча я говорив Григорієві Шамраю, що то недоречна ідея – їхати на вісім днів на дуже велику висоту в Лівіньо, коли акліматизація починається на шостий-сьомий день, а вони на восьмий вже спустилися. Замість того, щоб залишатися, сестри не просто не спустилися вниз, а переїхали і поселилися вгорі. Організм не відновлювався. Коли за таких умов швидкісну роботу проводити, розбігатися? Мене запевняли, що схема відпрацьована і за такою схемою сестри з Шамраєм раніше вже працювали. Час показав, що то була помилка. Дівчата набралися в горах еритроцитів, кров загусла, ноги зав’яли і відновитися сестри не змогли. Валя відійшла аж до чемпіонату Європи і видала гарну кінцівку сезону. Віта після збою з горами не отямилася. Після того стало зрозуміло, що треба щось змінювати. Не можна 10-15 років працювати на одній методиці. Завжди цікавіше тренуватися, коли з’являється щось нове. До того ж за стільки років між тренером і підопічними встигли застоятися стосунки. Організмові часто потрібна нова мотивація – як психологічна, так і функціональна. Тому зійшлися на тому, що в наступному сезоні Григорій Іванович працюватиме з Валею, Вітою і Юлею Журавок, лише коли вони повертаються додому. Готуватиме їх за програмою, яку визначить Юрай Санітра. Шамраєві теж треба перевести подих. Стільки років постійних роз’їздів виснажують. Крім того, Григорій Іванович набере групу молодих дівчат.

Тож чому Санітра. Це найоптимальніший варіант. Привезти закордонного спеціаліста? Це не вихід. Перша проблема – незнання мови. Друга – інший менталітет. Третя – потреба притиратися. Це не спрацює. З наших молодих тренерів фахівця потрібного калібру наразі немає. Роман Прима і Олександр Біланенко не впоралися з командою Б (запасною командою – ред.). Олександр Кравченко припустився помилок і нічого не показав з юніорською збірною. Тоді, до речі, я теж зауважив, що з висоти 1000 метрів над рівнем моря у Тисовці підійматися на 1400 м на шостий день, коли тільки проходить акліматизація, недоречно. А Юрай уже працював з жінками у Словаччині, він знає їхню психологію. Санітра знає ситуацію в команді з середини. Він спілкувався з дівчатами під час змагань.

– У цій ситуації також важливо, щоб тренер був авторитетом.
– Звичайно. Дівчата ж бачать, як виріс Дмитро Підручний, як додав Артем Прима, Антон Дудченко. Про те, що в Словаччині Юрай готував олімпійську чемпіонку Анастасію Кузьміну, теж нагадувати не треба. Крім того, в Санітри серйозна дисципліна. Нашим досвідченим біатлоністкам це теж потрібно. Вони такі розбовтані, бо тренери дозволили. Якщо зберігатиметься субординація, то буде якісніший тренувальний процес, мотивація. Крім того, нині вистачає змішаних дисциплін, тому важливо, щоб дівчата і хлопці працювали поряд і відпрацьовували естафети. Логіка підказує, що треба об’єднуватися.

– Але зібрати команду разом, м’яко кажучи, не вдалося.
– Переговорили з усіма. Хто зрозумів, тих включили до основного складу. Інші (Юлія Джима, Олена Підгрушна, Анастасія і Олександра Меркушині – ред.) працюватимуть індивідуально. Я ж не затягну людей у команду силоміць. Якщо Настя Меркушина каже, що готова тренуватися навіть за свої гроші, вдома у гаражі, але нікуди ні з ким не піде, то виходу немає. Одначе Анастасія допомагає в естафеті, вона нам потрібна. Але вона доросла людина, так само як і її батьки. Вони повинні розуміти, що від своїх рішень самі ж і постраждають.

– Прийнято вважати, що як Бринзак скаже, так і буде.
– То так кажуть. Так. я можу сказати, приміром, хто має бігти в естафеті. Але то буде тільки моя особиста думка. Тренери самі вирішують – прислухатися чи ні. Остаточне рішення за ними. Хоча в біатлоні я з 1973 року – виходить 47 років, колись сам тренував дівчат у збірній СССР. Досвід є, я багато бачу, що й де робиться неправильно, хто як готовий. То була моя ідея – ставити на Олімпіаді-2014 в Сочі Джиму в естафеті не на перший етап, а на другий. Бо бачив, що перед тим Юля в рамках Кубка світу в Ансі отримала травму. Її заштовхали і першого етапу вона боялася. А в Сочі після старту відразу великий підйом. У Джими ж була звичка спершу всіх пропускати, а потім на стрільбищі відпрацювати швидко і відігруватися. Я розумів, що якби Юля у Сочі всіх пропустила, то вона була б у середині. А далі якби суперниці втекли, шансів наздогнати їх було б мало. Тому й поставили тоді на перший етап Віту, на другий – Юлю. Це спрацювало. Тоді мене послухали, бо іноді зі сторони видніше. Хоча то не означає, що я когось змушую чи мене слухають постійно.

Помиляються всі. Санітра в Пхьончхані теж помилився. Ще до Олімпіади-2018 пройшов з хлопцями всю програму чемпіонату Європи в Італії. Високо в горах. Цього не треба було робити. При переїзді під час акліматизації він дав не ту роботу – по два тренування по 30 кілометрів. У цей момент організму вартувало дати відкататися і звикнути до клімату. Тим паче, що в Кореї були погані погодні умови. Натомість хлопців навантажили й вийшло, що Підручний з чистою стрільбою став 20-м, тоді як за оптимальних умов мав бути мінімум у п’ятірці.

Чи як колись Велепець розповідав, що Бринзак не знає усіх нюансів. Але був випадок, коли команда перед чемпіонатом світу в Осло повернулася з американського кубкового етапу. Урош відразу повіз команду в словенську Поклюку, на висоту 1600 метрів. Там команда проходила адаптацію до восьмигодинної різниці в часі. То за умови, що навіть коли однаковий часовий пояс, на адаптацію потрібен день. У нас вийшло, що після шести днів почалася гірська акліматизація, а в цей момент Велепець спустив дівчат фактично на рівнину, в Осло. Тоді в Підгрушної там ледь не зупинилося серце. З індивідуальної гонки вона зійшла, також припинила після першого кола естафету. І це за умови, що я говорив Олену не ставити. Меркушина тоді була готова як стріла, але Урош вирішив по-своєму. Досі переконаний, що з Настею ми тоді були б залізно з медаллю. Але останнє слово було за Велепцем. До речі, Микола Зоц тоді єдиний вирішив не їхати зі своєю вихованкою Іриною Варвинець у Поклюку і повіз її відразу в Осло. Іра тоді була ходом найкращою серед усієї нашої команди.

Ось і не вмішуйся після цього. Тільки цьогоріч були очевидні помилки з сестрами Семеренко і юніорською командою. Єдине, на чому встиг наполягти – щоб Оксана Москаленко і Катерина Бех їхали на юніорський чемпіонат світу не з Тисовця, а з Обертіляйха. І вони справді ногами виглядали найкраще. Тільки не стрільнули, але це біатлон. Це я розповідаю не тому, що вважаю себе всезнаючим керівником. Просто помічаю, коли в рішеннях немає логіки.

– У вас немає побоювання, що працюючи одночасно з двома командами, Санітра не приділятиме достатньо часу тому ж Підручному і це якось на Дмитрі позначиться?
– Ні, бо Юрай – розумна людина, він має кваліфікованих помічників, які виконуватимуть його вказівки. Сам Санітра зосередиться на питаннях психології, стрільби і контролюватиме процес. У чоловіків робота налагоджена. В дівчат треба налагоджувати дисципліну. Має бути чітка методика, чітке управління.

– Вам не здається, що проблема в жіночій збірній простіша: давно напрошується процес омолодження?
– Та ми ж не проти. Хто знав, що цьогоріч трапиться прикрість із Дариною Блашко, на яку ми дуже розраховували? Даша – дуже відповідальна людина. Всі встають на ранкову руханку о 07:30, вона – о 06:00. При цьому розминається довше за інших. А потім, коли інші йдуть відпочивати, вона залишається і продовжує вирішувати якісь біатлонні проблеми. Блашко настільки закрутила себе біатлоном, що не встигає відпочивати морально. Це, з моєї точки зору, їй і завадило. Дарина влітку постійно вигравала і розраховувала перенести ці результати на зиму. А вийшло інакше. Коли щось почало не виходити, у неї трапилася паніка і все посипалося. Через те я вирішив, що раз не вийшов перший сезон після пов’язаного зі зміною громадянства карантину (після зміни громадянства спортсмен не може виступати під прапором нової країни два роки – ред.), наступний рік не вийшов, то треба щось змінювати. Блашко поставилася з розумінням.

Також розраховував на Меркушину і Журавок. Юля вже мала вирости, останнє коло вона біжить краще. Але знайшли проблему зі щитовидкою. Треба робити операцію. Та ще й у зв’язку з карантином усі планові операції в харківській клініці відклали до 1-го червня. Мені здається, що ці проблеми трохи Журавок стримують. Хочеться вірити, що після лікування буде той же ефект, що й у Підгрушної, яка в естафеті з колом дістала бігом чемпіонку світу в спринті.

Також розраховуємо, що додаватиме Бех. Але є сподівання, що з новим тренером і новою мотивацією ще заново заявлять про себе старожили. Також повернулася з декретної відпустка Варвинець. Подивимося, наскільки Ірі вдасться впоратися з проблемами із колінами, які її мучать з дитинства. В її випадку операція не допоможе.

– Літню підготовку розраховуєте провести у звичному режимі чи будете економити?
– Звісно, будемо економити. Крім того, не знаємо, коли відкриють кордони. Нам треба їхати в гори, а якщо не вдасться вилетіти до серпня чи вересня, то буде проблема. Хоча ситуація нині така, що не можна виключати, що можуть перенести й старт сезону чи сезон загалом. Нічому вже не здивуюся. Але всі у рівних умовах. Ми працюємо в ручному управлінні, рішення приймаємо сьогодні на завтра. Починаємо тренувальний процес в Україні, другий збір теж вочевидь проведемо в Буковелі. У травні Олександр Шевченко обіцяє прокласти роликову трасу. Якщо так, то в кінці червня зможемо працювати. Не вдасться виїхати на третій збір – будемо обирати між Тисовцем, Сянками і Черніговом. Хоча в ідеалі третій збір треба проводити в горах. Але все залежатиме від фінансів і відкриття кордонів.

– Володимире Михайловичу, в передолімпійський сезон у журналістів знову будуть підстави згадати, що українські біатлоністки – закриті і йдуть на контакт із пресою дуже неохоче. Чому так відбувається?
– То залежить не від команди, не від Федерації, а від характерів людей. Я не можу нікому вказувати. Особливо Юлі Джимі. У неї є проблеми, які заважають спілкуватися відразу після перегонів. Сестри Семеренко – люди настрою. Є результат – спілкуються, ні – мовчать. Інші дівчата наразі в основному навіть не представлені в соцмережах.

Крім того, журналісти теж мають ставитися до спортсменів з розумінням. Покійний Сашко Мащенко був тактовним і міг поспілкуватися з усіма. А є Олександр Гливинський, який торік очолив Асоціацію спортивних журналістів. «О, йди сюди!», «Що, як не хочеш?», – це до Джими, яка мало того що була в поганому настрої після невдалого виступу, то ще й на емоціях воліє не говорити. Замість того, щоб поставитися з розумінням, Гливинський написав, що Юля піймала зірочку. Джима це почитала і замкнулася – сказала, що тепер з ним не розмовлятиме тим паче.

Ви мене теж звинувачуєте у відсутності патріотизму. Але я себе вважаю патріотом і якби було по-іншому, то не приїхав би жити з Америки в Україну. Повторюю: біатлон мені заробітків не дає. Вважаю, що роблю щось корисне для нашої держави. Тому й прикро читати, що ставлюся до своєї країни якось не так.

– Наче й усе так, але то інтерв’ю російським ЗМІ вигулькне, то історія з акредитацією для російського тренера Алєксандра Касперовича, підопічного якого Алєксандра Лоґінова звинувачують у вживанні допінгу...
– А що поганого я зробив з Касперовичем? Почнемо з того, що Лоґінов одружився з українською спортсменкою, у них народилася дитинка. Та й сам Сашко – хороший хлопець. Так, були у нього неприємності з Всесвітньою антидопінговою агенцією. Але ніхто ж не знає, що там було насправді. Після тренувань усі спортсмени проходять відновлювальні процедури. З допомогою ультразвуку, магнітотерапії. Також треба відновити мікроелементи, пити вітаміни. Лікар зробив усі маніпуляції, а спортсмен міг піднятися і піти, нікому про це не розповідаючи. І дарма. Правда, це мої здогадки на основі тієї інформації, яку мав змогу почути. З самим Лоґіновим я особливо не спілкувався, хоча виглядає, що він нормальний хлопець. Він жалкує, що так сталося і каже, що не знав, що сталося. Хоча, може й знав, бо в Росії працювала ціла система і в цих справах були замішані усі. А йдеш проти системи – не візьмуть у команду.

А з Касперовичем, який представляв Новосибірськ, ми в кінці 70-х років минулого сторіччя ще бігали разом на змаганнях центральної ради спортивного товариства «Буревісник». Ми знайомі понад 30 років. Що поганого, що я допоміг другові, якому Росія не зробила акредитації? Я ж розумію, наскільки важливо спортсменові, щоб поряд був тренер. А Лоґінов у збірній Росії був єдиним претендентом на медаль. Та справа навіть не в Росії і не в Касперовичі. Якби до мене зі схожим проханням прийшли умовний тренер зі Словаччини чи Велепець, який зараз тренує Словенію, вчинив би так само. Бо то по-людськи. Не одні ми такі. Французи отримали штраф за схожу історію. До того ж у нас не приїхала людина, акредитація була вільна.

– Ця акредитація – народного депутата Івана Крулька (входив в українську делегацію на чемпіонаті світу-2019, але на той момент не приїхав)?
– Так. Він дуже сильно хвилювався, казав, що я сильно його підставив. Проте мені навіть у голові не могло вкластися, що виникне такий скандал. На щастя, продовження та історія не мала. Я ще тоді журналістам пояснив, що не варто так концентруватися на цій темі, бо це робота проти біатлону. Не треба знищувати мене як людину, яка робить щось корисне для біатлону і для держави. Знаєте, я про це ніколи не говорив, не піарився, бо цього робити й не варто, але за ці шість років дружина постійно відвідувала військовий госпіталь, відправляла посилки в зону АТО. У нас удома вся стіна завішана грамотами та медалями від бійців і батальйонів – на знак подяки. Дружина цим просто живе. І син такий. Хоча він з п’яти і до 30-ти років, поки не закінчив Університет, жив у США. Він навіть думає по-американськи. Коли він сюди повернувся, а на Сході почалися військові дії, напакував цілий джип найнеобхідніших речей – одягу, їжі, медикаментів – і повіз на Донбас. Я про це тоді навіть не знав.

 

Назад

НАВІГАЦІЯ ПО САЙТУ