Книжка про Малковичі

11 лютого 2014 р. у Львівському державному університеті фізичної культури відбулася презентація видання доцента кафедри олімпійської освіти, мистецтвознавця Олени Падовської «Книжка про Малковичі». Організували цей захід кафедра олімпійської освіти та культурно-мистецький відділ. На зустріч завітали викладачі та працівники університету, студенти, представники суспільно-культурних товариств «Надсяння», «Холмщина», «Рідна школа».
Завідувач кафедри олімпійської освіти, доцент Ярослав Тимчак здійснив екскурс сторінками видання, наголосив на цінності змісту книги для національної української історії. Учасники театрального гуртка ЛДУФК, студенти 3-Т групи факультету ЗЛіТ Петро Кулик, Вікторія Стадницька, Мар’яна Процак читали уривки із розділів книги, завдяки чому усі присутні разом погортали сторінки історії села Малковичі.


«Йдеться про українське село Малковичі на Надсянні. Його доля не проста. Воно зникло в результаті геноциду над українським населенням, було вбито близько 200 селян. Лишилися вони у двадцяти століттях, котрі збігли по Різдву Христовому, ба, більше – у археологічній та топонімічній праісторії. Вкарбувала те в текст, бо, на моє глибоке переконання, ми, читачу, дуже збідніємо, коли втратимо пам'ять про минулий світ, – розповідає Олена Падовська, – Книжка, писана про одне з десятків і сотень сіл, що опинилися за межею – не лише державного кордону, але й за межею Людськости, Болю, а нині ще й Пам’яти. «Книжку про Малковичі» писала по смерті батька».
«Отож від жаскої ночі з 17 на 18 квітня і до останнього подиху Мирославом Падовським двигало одне: те, що сталося з його селом має знати світ. Трагедія українських Малковичів на Надсянні має стати на рівні з Хатинню, Лідіце, Кортелісами і численними селами-мучениками ХХ ст. Про те писала в першому розділі «Книжки…»: «Причинки до цієї історії», а увиразнила в останньому, п’ятому «Поле крови». Писали ми з батьком разом: його почерк пізнати на сторінках по цілій «Книжці…». Розмови з колишніми малківчанами переконали мене в дієвості любові. Це почуття до землі, зв'язок із котрою був перерваний депортацією, почуття належності до громади села спонукали до втілення моїм батьком своєї мрії», – говорить авторка книги.
 «Авторка здійснила подвиг, бо повертає нам українську пам'ять. Низько схиляю голову за те, що знайшла сили, час і, безумовно, талант для написання цієї праці. Це збереження пам’яті, яка говорить, що це наша земля, незалежно де вона знаходиться. Те, що зібрано і зафіксовано має величезну цінність», – підкреслив Любомир Сеник, доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка.
«Книга дає нам дуже гарне уявлення про невеличке село, маленьку Батьківщину Олени Падовської, – зазначив у своєму виступі Богдан Якимович, доктор історичних наук, професор кафедри історичного краєзнавства Львівського національного університету імені Івана Франка, –У ХХ столітті ми потерпіли величезний геноцид. Після поділу земель ми втратили не лише Надсяння. Малковичі – маленький шматочок української землі. Авторка показала те, що не зробив жоден краєзнавець. Вона зібрала в книзі усе. Книга є найоригінальнішою із тих краєзнавчих студій, які існують на цей час. Справді, це всеосяжна студія, макродослідження про той населений пункт».
До речі, за словами авторки у книжку вкладено 13 років її життя. Виповнюється 14 рік, як батько Олени Мирославівни відійшов у засвіти. У 2014 році графіку і скульптору, а також доброму педагогу Мирославові Падовському було б 80. У додатках на 20-ти сторінках міститься 528 слів, котрі слід було витлумачити. Ще на 15 сторінках поданий перелік джерел – їх разом із електронними та довідковими виданнями 360. На 65 сторінках посторінково вказано всі згадки – 3 237 імен. Книжка ілюстрована давніми світлинами, плакатами та художніми творами.
«Українці у ХХ ст., як і кримські татари, як і греки та болгари ЗАЗНАЛИ КРИВД ДЕПОРТАЦІЇ (просто цього ще ніхто не визнав на рівні держав сучасного світу). Українці мають свою Стіну Плачу, а «Книжка про Малковичі» є цеглиною до побудови величного Меморіалу Нації, – наголошує Олена Падовська, – Українці легковажно наступають на ті самі граблі, бо час не рухається по прямій, а кружляє і, власне, через те збудувати своє особисте щастя без своєї держави неможливо».


… Історія – це пам'ять українського народу. Поки ми пам’ятаємо, відтворюємо події нашої історії – вона живе. Батько Олени, Мирослав Падовський, говорив: «Я зробив все, що міг. Зробіть більше…».


Іванна  Литвинець
культурно-мистецький відділ

Назад

НАВІГАЦІЯ ПО САЙТУ