Євген ПРИСТУПА: «Ректор в Україні і в ЄС – це дві різні посади»

Ректор Львівського державного університету фізичної культури Євген ПРИСТУПА, якого у перший день весни рідні, друзі, колеги по роботі та вся фізкультурно-спортивна громадськість нашого регіону, і не тільки, вітали з 50-річним ювілеєм, з тих керівників вузу, хто пройшов усі сходинки Альма-матер – від рядового студента до її першої особи. У розмові з кореспондентом інформаційно-аналітичного відділу ЛДУФК Євген Никодимович торкався різних проблем, а почалася вона з питання, коли він вперше замислився над тим, аби очолити рідний навчальний заклад.
 
- Коли після завершення строкової служби у лавах СА (радянської армії – Авт.) в 1980 році поступив у Львівський інститут фізкультури, то зрозуміло, й гадки не мав, що колись його очолю, –  трохи замислившись, говорить ювіляр. – А думки про посаду ректора з’явилися, коли захистив кандидатську дисертацію і став завідувачем кафедри теорії і методики фізичного виховання. В мене були свої ідеї щодо покращення роботи вузу, тож, вважаю, цілком природньо, що хотілося їх втілити в життя.
 
- Які спогади у вас залишили студентські роки?
 
- Напевно не буду оригінальним, коли скажу, що студентські роки – це чи не найпрекрасніший період у житті. Студентом я був зразковим, грав за збірну інституту з баскетболу, активно займався наукою, навіть одержував Ленінську стипендію. Але попри те встигав  скуштувати й інші сторони студентського романтизму.
 
- Що спонукало вас вступити у Львівський інфіз?
 
- Це був мій свідомий вибір. Народився і виріс я у містечку Млинів, що на Рівненщині. Там в підлітковому віці почав займатися баскетболом. Щоправда була ще й вільна боротьба, але баскетбол завжди для мене був вид спорту номер один. Адже я вже десь у п’ятому – шостому класі мав такий зріст як і сьогодні. Самі розумієте, що з такими даними я не міг не потрапити в секцію баскетболу. До того ж в цю гру я закохався одразу. Після восьмого класу я вступив у Івано-Франківський технікум фізичної культури і вже тоді для себе визначив, що продовжу здобувати освіту за фахом у Львівському інфізі. Куди й поступив по закінченні служби.
 
- Як ставилися до такого вибору батьки і чи хтось у сім’ї окрім вас займався спортом?
 
- У батьків нас було двоє – я і молодша сестра Людмила. Спортом окрім мене ніхто не захоплювався, але батьки завжди були за те, щоб я ним займався. Сестра вчилася виключно на «5» і по закінченні школи поступила в Тернополі у медичний інститут. В подальшому захистила кандидатську і докторську дисертації і нині очолює  кафедру медичного університету в Сумах.    
 
- Одержавши диплом про вищу освіту, не виникало у вас бажання зайнятися практичною роботою – працювати тренером з баскетболу або вчителем фізкультури? 
 
- Коли вчився в інституті, то хоча й займався студентською наукою, бачив себе довший час лише якраз у практичній роботі. Я ж ще після технікуму, поки не забрали до війська, у рідному Млинові працював інструктором райради «Колос». А на четвертому курсі інфізу працював тренером з баскетболу в одній з ДЮСШ Львова. Там і мав намір продовжити свою тренерську діяльність. Однак мені запропонували залишитися викладачем на кафедрі управління фізичною культурою. Після певних роздумів, я подумав: «А чому б і ні? Потрібно спробувати». Далі була аспірантура, захист кандидатської, а з часом і докторської дисертацій, завідування кафедрою. До речі, я був у числі чотирьох перших аспірантів львівського інфізу. А з того квартету нині окрім мене, тепер вже в університеті, працює і Наталія Степанченко, яка очолює кафедру педагогіки та психології.   
 
- Проте у вашій професійній кар’єрі був період, коли ви працювали за кордоном.
 
- Так, з низки різних причин я упродовж семи років працював у Польщі, де у Вроцлавській академії фізичного виховання спочатку очолював кафедру фізіотерапії, а згодом департамент туризму і рекреації. Вважаю, те «заслання» пішло мені на користь, причому як у професійному плані, так і в сенсі надбання життєвого досвіду. Я одержав нагоду вивчити систему навчання у вищих навчальних закладах не лише Польщі, а й багатьох інших країн ЄС. Тепер намагаюся той досвід використати на посаді ректора ЛДУФК.  
 
- Наскільки суттєво відрізняється робота ректора ВНЗ в Україні і в країнах ЄС?
 
- Можу стверджувати, що це дві різні посади. Якщо в Європі ректор виконує представницькі функції і управляє лише стратегією вузу, то у нас на ньому лежить майже вся текучка. У тій же Польщі деканати і кафедри мають значно більше повноважень і прав, а в Україні з найменшими дрібницями одразу біжать до ректора. Це не докір і не звинувачення в непрофесіоналізмі, просто у нас так прийнято. Але такий стан речей потрібно змінювати. А ще не можу не сказати про навантаження викладачів: у нас професор на рік має навантаження в районі 800 аудиторних годин, а в них – може трохи більше 100. Як кажуть, відчуйте різницю. Тут навіть коментувати щось важко.
 
- Ви згадали за професорсько-викладацький склад. Чи задовольняє вас кадровий потенціал ЛДУФК?
 
- Як відомо межі вдосконалення немає, але буду щирим – задовольняє, причому повністю. Звісно, окремі ланки потребують підсилення. Зокрема практичні кафедри, але ми над цим питанням працюємо. Наприклад, в навчальному процесі у нас вже задіяні такі відомі фахівці, як старші тренери збірних України зі стрільби з лука і жіночої боротьби Сергій Антонов та Андрій Пістун відповідно. Особливо мене тішить той факт, що у нас сьогодні є справжній синтез молодих і досвідчених спеціалістів. Для прикладу, нині проректорами працюють такі досвідчені і добре знані далеко за межами Львівщини  фахівці, як професор Михайло Линець і доцент Василь Бусол. Поряд з ними набираються досвіду ще зовсім молоді Володимир Левків і Ярослав Тимчак, а середньою, так би мовити, ланкою в цій команді проректорів є Федір Музика. Аналогічна ситуація у нас і в деканатах факультетів та на кафедрах. Єдине чого нам бракує сьогодні, так це профільних професорів. Але цю ситуацію ми обов’язково виправимо. 
 
- Дайте оцінку рівня спортивної підготовки студентів ЛДУФК?
 
- Ця проблема напряму пов’язана з профорієнтаційною роботою. Для її удосконалення ми визначилися з пріоритетними видами спорту: всі види стрільби – кульова, з луку і стендова, а також фехтування, важка атлетика, вільна боротьба, бокс та зимові види спорту. Окрім того, хоча нас цілком влаштовує співпраця з львівськими училищем фізичної культури і ШВСМ, з яких до нас поступає чимало талановитих спортсменів, ми розширюємо географію абітурієнтів, запрошуючи у наш вуз на навчання провідних  спортсменів з інших регіонів країни. Наприклад, влітку минулого року нашим студентом став перший номер національної збірної України зі стендової стрільби Юрій Нікандров, який приїхав у Львів з Донецька. Така робота перші результати почала давати влітку 2007 року, коли з Всесвітньої Універсіади в Бангкоку наші студенти привезли п’ять медалей, три з яких були золоті. Зазначу, ці нагороди стали першими після 1993 року. Четверо наших представників захищали спортивну честь на Олімпіаді-2008 в Пекіні, і один з них, Олександр Петрів, який вчиться у магістратурі, став чемпіоном. Одразу семеро наших спортсменів змагалися і на Зимовій Універсіаді в Харбіні, яка фінішувала минулої неділі. Були в складі української делегації на цих змаганнях і двоє наших тренерів – Орест Стефанишин та Віктор Бережанський. Щоправда в Китаї з медалями не склалося, але ви самі знаєте, який в Україні стан справ з зимовими видами спорту.
 
- Озвучте головні завдання вашої роботи і в чому бачите можливості покращення ефективності роботи вузу?
 
- Наразі головне – початок симбіозу науки і практики в сфері підготовки олімпійців, фізичного виховання і реального зміцнення здоров’я населення. Також необхідно почати будівництво Студентського центру олімпійської підготовки, де будуть сучасний комплекс для стрільби з луку, 50-метровий басейн, універсальний зал для ігрових видів спорту тощо. А ще дуже важливо відродити команди з ігрових видів спорту, які будуть захищати честь вузу на найвищому рівні.
 
- Інших проблем наразі немає?
 
- На жаль, проблем вистачає. Зокрема у нас є НДІ (директор – доцент Богдан Виноградський), але при цьому ми маємо дуже низький рівень матеріального забезпечення науково-дослідницької роботи і недостатнє бюджетне фінансування. Ну а про медикаментозне забезпечення я й не говорю. Це нині чи не проблема номер один нашої галузі, і без її вирішення в сучасному спорті сьогодні немає про що й говорити.
 
- Чи задовольняє вас співпраця з профільним міністерством та місцевими органами влади?
 
- У цьому питанні жодних проблем не виникає. Більше того, у керівників і області, і міста ми знаходимо підтримку та розуміння практично в усіх наших напрацюваннях.  
 
- Яким є ваше ставлення до проблеми, що сьогодні важливіше – спортивні успіхи України на міжнародній арені чи здоров’я нашої нації? 
 
- Вважаю, що ці речі не можна порівнювати. Спорт – це престиж держави і за рівнем його розвитку та досягнень в значній мірі судять про потенціал тої чи іншої країни. Повірте, 11-те місце України на Іграх у Пекіні має для нашої держави величезне значення. Але й катастрофічний стан здоров’я населення, це також проблема більш ніж серйозна. Тому обидва ці питання потрібно вирішувати паралельно. І зробити це цілком реально. Візьміть для прикладу ту ж Норвегію. Ця країна приблизно як наші три області, а в них і спорт, і здоров’я людей знаходяться на найвищому рівні. 
 
- І на останок, як оцінюєте шанси України загалом і Львова зокрема щодо проведення Євро-2012?
 
- Глибоко переконаний, що Євро-2012 в Україні відбудеться. А Євро в Україні без Львова – це повна нісенітниця. Справа в тім, що попередні розрахунки показують, найбільше туристів під час Євро-2012 приїде саме до Львова.
Розмовляв Іван ДУПНАК

Назад

НАВІГАЦІЯ ПО САЙТУ