Сьогодні, 13-го березня 2024 року, виповнилося б 44 роки Герою України, небесному ангелу Анатолію Григоровичу Жаловазі – випускнику 2001 року кафедри спортивних та рекреаційних ігор спортивного факультету Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського.
А сотню вже зустріли небеса
Летіли легко, хоч Майдан ридав,
І з кров’ю перемішана сльоза.
А батько сина ще не відпускав…
Анатолій Григорович Жаловага народився 13-го березня 1980 року у Львові. В піврічному віці родина переїхала в м. Дубляни Жовківського району. З дитячого віку захоплювався спортом і після восьмого класу вступив до Львівського училища фізичної культури за спеціалізацією гандбол. У 1997 році поступив у Львівський державний університет фізичної культури, який успішно закінчив у 2002 році. Кандидат у майстри спорту з гандболу. Був гравцем чоловічої гандбольної команди «СКА – Львів», з якою неодноразово виступав на європейських змаганнях, але травма хребта не дозволила продовжити спортивну кар’єру.
Деякий час викладав на кафедрі фізичної культури Львівського аграрного університету. Пізніше легко освоїв професію будівельника, багато років працював за кордоном та завжди повертався додому з надією, що настане час, коли він достатньо зароблятиме у себе на Батьківщині. Його найголовнішою мрією було жити у справді вільній та квітучій Україні.
Додому із заробітків Анатолій Жаловага повернувся за тиждень до загибелі. Після того як побачив новини з Майдану, без вагань вирішив їхати до столиці, знову, як у 2004 році. 18-го лютого автобуси з активістами виїжджали до Києва, але в першому з них для Анатолія не вистачило місця. Потім виявилося, що він забув паспорт. Лише з третьої спроби, о дев’ятій вечора він виїхав до столиці. Встиг попрощатися тільки з мамою, батько і брат затрималися у справах.
«Тут справжня війна…», – сказав братові телефоном 19-го лютого з київського Майдану. Просив, щоб відправляли ще автобуси, бо підмога була дуже потрібна.
20-го лютого рідні не змогли додзвонитися до Анатолія, а ввечері побачили його ім’я в списках загиблих. До останнього сподівалися, що це помилка. Вже потім дізналися – Анатолія вбили на вулиці Інститутській. А хтось із побратимів відніс тіло до Михайлівського собору.
Коли батько приїхав до Києва забирати тіло сина, побачив багато тіл. Всі обгорілі, з чорними обличчями та руками. В Анатолія кулею снайпера було розтрощено голову. Смерть була миттєвою, снайпер не залишив жодного шансу на порятунок. Лікарі рекомендували ховати Героя у закритій труні, але батьки не погодилися. Щоб довезти тіло додому, голову забинтували. З особистих речей батькові віддали тільки дерев’яний хрестик, який мав при собі Анатолій.
На свій останній день народження – 13-го березня 2013 року, Анатолію тоді виповнилося 33 роки, він сказав: «У цьому році щось мусить змінитися». А восени, ще до початку Майдану, Анатолій пообіцяв батькові: «Тату, ти ще пишатимешся мною».
21-го листопада 2014 року за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, Анатолію Григоровичу Жаловазі посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
А в червні 2015 року Анатолія Григоровича Жаловагу посмертно нагороджено медаллю «За жертовність і любов до України» (УПЦ КП).
Смерть сина вбиває матір та батька і водночас породжую у них віру в те, що земля, на якій запеклася кров дитини, буде благословенна і зможе відродитися. «На все воля Божа, – в одному з інтерв’ю говорить Григорій Жаловага. – Надіюся і чекаю, можливо, я не доживу, але доживе мій молодший син із невісткою, мої діти, внучка доживе до того часу, що все-таки воно зміниться на краще, буде Україна жити процвітаючи, як мріяв мій син та всі інші, що стояли на Майдані».
