Невідомий Віктор Чукарін: Випадково вступив у інфіз, обожнював Львів, розбирав мотор «Волги»... (Фото)

Життєвий шлях легенди світового спорту Віктора Чукаріна з трагічною долею, виживанням у концтаборах і сталевим характером – гідний екранізації. Проте чимало фактів з його біографії видозмінені, подекуди викривлені та містять елементи вигадок. Частину з них підтверджує або руйнує зять Віктора Івановича – доцент, кандидат педагогічних наук Микола Миколайович Чаплінський – ще донедавна багаторічний завідувач кафедри водних та неолімпійських видів спорту нашого Університету. Упродовж багатьох років він жив з Віктором Івановичем під одним дахом і має безцінні спогади про побут, світогляд та невідомі сторінки з життя легенди світового спорту.


Людські якості

Я дуже складно знаходжу мову з людьми, мені складно адаптуватися. Потрібен час, треба притертися. Але історія взаємин з Віктором Івановичем – зовсім нетипова для мене. У нас все склалося одразу. Його характер і ставлення до мене були особливими. Спершу він був моїм викладачем, а потім батьком моєї дружини, тобто моїм тестем.

Пригадую, як одразу домовилися про фінансові аспекти життя під одним дахом. І я, і дружина були студентами, тож отримували свої стипендії. Вирішили просто і справедливо: однією стипендією користуємося спільно з жінкою, іншу – віддаємо у загальний сімейний котел.

На фото: Фірмовий опорний стрибок Віктора Чукаріна


Шлях з Маріуполя до Львова

У червні 1946 року було прийнято постанову Ради Міністрів УРСР про те, що на базі Львівського технікуму фізкультури відкривається інститут фізичної культури. Про це рішення 24-річний Віктор Чукарін дізнався з оголошення у газеті і захотів вступити у новостворений вуз. На той момент він мешкав у Маріуполі й для потрапляння до Львова йому був необхідний паспорт. Та документа Віктор Іванович не мав. Лише довідка про те, що перебував у полоні й пройшов концтабори. З тією довідкою він і жив.

Коли Чукарін звернувся у паспортний стіл, то почув відмову. Майор одразу сказав: «Хлопче, навіщо голову мені морочиш? Не можу я тобі видати ніякого паспорта». Віктор Іванович розповідав, що ходив туди щодня ледве не місяць, як на роботу. Хлопець так дошкуляв майору, що той не витримав і таки допоміг з виготовленням документа.

4-го вересня 1946 року – день, який суттєво змінив життя Чукаріна. Саме тоді на сходах львівського інфізу він випадково зустрівся з Абрамом Пилиповичем Ліпманом, завідувачем кафедри теорії та історії фізичного виховання. Вони зналися ще з часів Київського інфізу.

«Чукарін, ти що тут робиш?», – запитав Абрам Пилипович. Коли Віктор Іванович розповів про своє бажання вступити у вуз, Ліпман з легкою усмішкою нагадав йому про число на календарі, мовляв навчальний процес вже стартував, а значить студентом він зможе стати не раніше, ніж за рік. Однак Чукарін дуже просив Абрама Пилиповича щось зробити, аби йому надали шанс стати студентом.

На той момент обов’язки декана виконував Юрій Сосін. Він разом з Ліпманом вирушили до ректора. Частково це виглядало, як у легендарному фільмі «Приходьте завтра...» із Фросею Бурлаковою. Однак Віктора Івановича все-таки зарахували на навчання. Хтозна, якби не той випадок, то усіх перемог і медалей Чукаріна на Олімпіадах у Хельсінкі та Мельбурні могло й не бути.

На фото: Олімпіада-1952 у Хельсінкі - Віктор Чукарін (справа)
приймає привітання від швейцарця Йозефа Штальдера


Тренування

У книжках писали про автоматичне відпрацювання різних елементів Віктором Івановичем. Там до того ж цифра вказувалася – по 500 разів. Не знаю, чи було це саме стільки, але Чукарін справді працював над кожним елементом до автоматизму. А завершував все підсумковою вправою «на оцінку». Особливість такого підходу – щоденне тренування, на той час не всі таке практикували.

Важливим для Віктора Івановича було харчування. Навіть у пізньому віці пригадую, як він слідкував за вагою. Його теща могла приготувати щось смачненьке, наприклад, відбивні. Вона переконувала з’їсти додаткову порцію, проте Віктор Іванович відповідав: «Дякую, цього достатньо». Тепер це елементарні і звичні речі, а тоді сприймалися, як щось особливе.

А ще Віктор Іванович ніколи-ніколи, за будь-яких обставин, не пробачав підопічним порушення спортивного режиму. Для нього ці речі були неприйнятними на 120 відсотків.

На фото: Борис Шахлін, Альберт Азарян і Віктор Чукарін


Спогади

Віктор Іванович майже ніколи не розповідав про війну – не любив згадувати цю тему. Одного разу на дачі ми збирали полуницю і він, звертаючись до мене, вразив своїм порівнянням: «Ти знаєш, у моєму житті найбільш емоційним моментом були не Олімпійські ігри, а саме війна». Віктор Іванович ще довго, дуже багато років оговтувався від її наслідків...

У 1949 році відбувалася Всесвітня Універсіада у Румунії. Так от, через непросте минуле у концтаборах, в студентську збірну команду СРСР його спершу не взяли. І лише коли керівництво та тренерський штаб збірної з спортивної гімнастики зрозуміли, що без Чукаріна ніяк, довелося в екстреному порядку вирішувати це питання і довикликати лідера у розташування команди.


Полон

Це сталося на Переяславських озерах під Києвом на самому початку війни. Він та ще кілька хлопців заховалися у болоті – лише голова стирчала. Німці разом із собаками прочісували територію. Відтак, існувало тільки два варіанти – втопитися або здатися.

Існує міф про те, що Віктор Іванович підтримував фізичну форму у концтаборах, нібито підглядав за наглядачами і повторював вправи. Це виключено, такого не могло бути. Щоправда, фізичну форму Чукарін завжди підтримував. Наприклад, у квартирі в побутових умовах. У коридорі на шляху з кухні у комірчину прибив спеціальну поперечку. Однією рукою у поважному віці підтягувався понад 40 разів! І робив це постійно. Я бачив це на власні очі щоденно, коли Віктору Івановичу вже було за 50. Це фанат своєї справи.

Після війни Віктор Чукарін настільки сильно змінився візуально, що рідна мати не впізнала у ньому свого сина – він важив лише трохи більше 40 (!) кілограмів. Безліч випробувань шалено виснажили хлопця і його організм. Мама впізнала свого Віктора лише завдяки шраму на голові.


Німеччина

Чукарін пройшов 17 концентраційних таборів і тільки якимось дивом залишився живим. У той час німці шукали робочу силу, тому місцевому населенню, умовно кажучи, роздавали рабів і Віктор Іванович потрапив у німецьку сім’ю. Він мешкав у сараї і допомагав німцям у господарстві.

Одного дня нам принесли пошту – пам’ятаю такий красивий жовтий пакет. Передав Віктору Івановичу, він відкрив його. Дивлюся, на очах сльози виступили. Уся сім’я збіглася. «Вітю, що сталося?», – не могла зрозуміти дружина Клавдія. Виявилося, що то писали німці, у яких він працював. В одній з газет донька господаря впізнала «батрака» Віктора.

У сарайчику, де мешкав Чукарін, вони зробили музей. Після цього вони і почали переписуватися, запрошували Віктора Івановича до себе. Коли він тренував збірну СРСР на ХХ Олімпіаді у Мюнхені-1972, то збирався їх провідати. Відстань між їхніми містами була відносно невеликою. Втім за вказівкою Комітету державної безпеки (КДБ) керівники делегації Радянського Союзу на Іграх Чукаріну заборонили навіть про це думати.

На фото: В’язні концтабору Зандбостель (Німеччина)


Львів

Йому неодноразово пропонували переїхати і до Києва, і у Москву. Жодного разу у житті в Чукаріна не виникало бажання залишити Львів. «Я тут відбувся, нікуди не поїду», – казав Віктор Іванович.

Якось на тренувальних зборах перед Олімпіадою Чукарін готував у Білорусі львівського спортсмена Володимира Сафронова. На одне із занять прийшов Петро Машеров, перший секретар ЦК Компартії Білорусі. «Я б хотів, щоб ви жили і працювали в Мінську», – запропонував чиновник.

Коли Віктор Іванович приїхав до Львова, то розповів про цей випадок дружині: «Клаво, може, залишимо все це дітям і поїдемо до Мінська?», – частково жартома запитав Чукарін. Дружина відповіла категоричною відмовою.

На фото: Вадим Андрієвський і Віктор Чукарін –
дві львівські легенди світового спорту


Сім’я

Мама Віктора Івановича – гречанка за походженням, батько – козак зі станиці Вешенської, земляк письменника Михайла Шолохова. Тато працював на заготівлі зерна. Там познайомився із сусідом румуном, який у голодні роки поїхав додому. Вони продовжили спілкування шляхом переписки. У скрутні для сім’ї часи батько написав лист румунському товаришу: «Якщо можеш, допоможи чимось, біда з продуктами».

Однак уся ця історія завершилася для сім’ї Чукаріних трагічно. Як відомо, листи тоді фактично на офіційному рівні відкривали відповідні органи, тому «стражі порядку» про це дізналися. Вночі приїхали і тата забрали.

Віктор Іванович шукав слід батька протягом багатьох років. На одному з банкетів у Москві, в Кремлі його познайомили з Володимиром Семичастним, тодішнім головою Комітету державної безпеки. У приватному порядку Чукарін попросив тодішнього очільника найстрашнішої контори країни (як тоді в народі казали, з її вікон у Москві було видно Магадан) допомогти знайти батькову могилу. Однак в підсумку, на превеликий жаль, нічого дізнатися так і не вдалося – як балакають у певних колах, кінці були кинуті у воду...

На фото: Віктор Іванович з дружиною Клавдією
та доньками Вікторією і Ольгою


Автомобіль

Віктор Іванович обожнював спортивну гімнастику і вона майже повністю його поглинала. А от якщо говорити про улюблене хобі, то це однозначно був автомобіль. Чукарін неодноразово розбирав мотор своєї «Волги» до гвинтика. Все робив своїми руками, а увесь вільний час проводив у гаражі.

Якось через певні сімейні фінансові проблеми Віктор Іванович вирішив продати свою «Волгу-21». Швидко знайшлися покупці – хлопці з Узбекистану. Придбали вони у наших краях шість чи сім автомобілів. Так от, поки доїхали до Ташкенту, то зламалися усі, окрім, «Волги» Віктора Івановича. На знак подяки той узбек надіслав Віктору Івановичу величезний пакунок місцевих сухофруктів.


Смерть

Все сталося раптово. Святкували Новий рік у сімейному колі. Раптом почалися проблеми з кишечником. До лікарів Віктор Іванович ненавидів ходити. Ледве вдалося переконати його – поклали у лікарню, де і діагностували серйозні проблеми зі здоров’ям. У підсумку виявили пухлину і перевели в онколікарню. Після чергового консиліуму один з лікарів вийшов до нас блідий і збентежений: «У дитинстві в спортзалі на Лермонтова я лазив попід лавками, щоб глянути на самого Чукаріна. І те, що я зараз побачив – не передати словами».

25-го серпня 1984-го року серце Віктора Івановича зупинилося – у засвіти відійшла ціла епоха світового спорту...


Іван Дупнак, Любомир Кузьмяк 

 

Назад

НАВІГАЦІЯ ПО САЙТУ