Інтерв’ю студентки четвертого курсу педагогічного факультету Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, майстра спорту міжнародного класу з художньої гімнастики Христини Пограничної – фіналістки ХХХІІ літніх Олімпійських ігор-2020 у Токіо, абсолютної чемпіонки XVII Всесвітньої літньої Гімназіади-2018 у Марракеші, срібної призерки III літніх Юнацьких Олімпійських ігор-2018 у Буенос-Айресі, дворазової чемпіонки (вправи з обручем і стрічкою) та срібної призерки у багатоборстві XXXI Всесвітньої літньої Універсіади-2023 у Ченду, вихованки заслуженого тренера України, доцента кафедри гімнастики нашого закладу вищої освіти, кандидата наук з фізичного виховання і спорту Ірини Рудої.
– Пригадайте ранок 24-го лютого 2022 року. Як ви дізнались про вторгнення росії на наші землі? Якими були ваші перші дії?
– У Ханни Арендт є таке поняття «банальність зла»… Це, приблизно, про 24-те лютого 2022 року. У той день ми прокинулись дуже рано. Батьки прочитали в Telegram про напад росії. Перші хвилини був такий ступор – ні вони, ні я до кінця не вірили, що путін піде на таке божевілля. Тоді вперше почула моторошний сигнал повітряної тривоги. Одразу зробили ряд телефонних дзвінків до рідних і друзів, зібрали тривожні валізи. Я збігала в аптеку за необхідними ліками. Паніки не було, натомість була максимальна сконцентрованість.
Ввечері ми поїхали в родинний будинок за Львовом. На наступний день до нас приїхало ще чотири сім’ї з дітьми – з Києва, Кривого Рогу, Львова. Загалом зібралося 20 людей в невеликому будинку. Але вже в неділю, 27-го лютого, ми повернулися до Львова, бо моя мама – хірург, їй треба було продовжувати працювати. У перших числах березня я пішла на чергування у волонтерську групу. Спочатку ходила чергувати на залізничний вокзал, потім допомагала в районній адміністрації, розселяла біженців.
– Приблизно за тиждень до повномасштабного вторгнення, у лютому 2022 року, ви перенесли операцію на коліні, а у квітні – на стопі. Як у перший період ви взагалі відновлювалися? Як на цей процес вплинула війна? Через скільки часу змогли повернутись у спорт?
– 23-го лютого 2022 року мені якраз зняли шви на коліні. Ще в лікарні пробувала розминатися, але лікарі щось не дуже мене зрозуміли. Активно почала робити це вже вдома. Оскільки чергування на вокзалі у волонтерській групі було, як правило, вночі, то зранку я встигала сходити до реабілітолога, потім на тренування, або навпаки.
У квітні мені зробили операцію на стопі. При чому, всі казали, що в Україні таких операцій не роблять, треба їхати за кордон. Але ми порадились і зважились робити тут. Перший виступ після операції у мене був у листопаді 2022 року на Чемпіонаті України. Тоді я зайняла третє місце.
– Від початку повномасштабної війни ви вже взяли участь у багатьох змаганнях і турнірах, поповнивши свою скарбничку нагород новими медалями. Що ви відчуваєте, коли під час війни представляєте нашу країну на міжнародній арені?
– Завжди відчуваю гордість за свою країну і велику прив’язаність до неї. Україна для мене завжди була важливою. Ще після Юнацької Олімпіади 2018 року у мене були пропозиції виступати за інші країни. І хоча ми з тренеркою добре розуміли, що я, як гімнастка, ніколи не буду подобатись Ірині Іванівні Дерюгіній, бо я не в її стилі, однак я навіть не розглядала цих пропозицій. Для мене дійсно велика честь виступати під рідним прапором. Хоча трешу за усі ці роки ми наїлися дай Боже.
Під час повномасштабного вторгнення ця гордість ще більше посилилась, бо українці дали дуже гідний спротив окупантам. Під час виступів на Універсіаді в китайському місті Ченду відчувала, що Україна потребувала наших перемог. Тим більше в Китаї.
– На літній Універсіаді-2023 ви завоювали «срібло» в індивідуальному багатоборстві. Окрім цього, посіли перше місце у вправах з обручем та зі стрічкою. Розкажіть детальніше про ці змагання. Що особисто для вас значать ці перемоги? Яким був шлях до цих нагород?
– Для України на цій Універсіаді я виборола дві з чотирьох золотих медалей, які українські спортсмени здобули в загальному командному заліку. Тоді в Ченду приїхав сильний підбір гімнасток, які виступають на світовій арені. Підготовка до цих змагань була доволі стресовою. Буквально до останнього моменту китайські організатори не висилали всій українській команді запрошень. Універсіада починалась 28-го липня, а запрошення Україна отримала лише 14-го липня. Більш ніж певна, що Китай таким чином відігравався через недопуск на Універсіаду росіян.
– Міжнародна федерація гімнастики допустила російських та білоруських спортсменів до змагань у нейтральному статусі згідно з рекомендаціями МОК і представники країн-агресорів мають змогу брати участь у змаганнях FIG з 1-го січня 2024 року. Що ви взагалі думаєте про допуск представників росії до міжнародних змагань, зокрема до Олімпіади-2024? Чому спорт не може бути поза політикою?
– Думаю, що політика, особливо тоталітарна, ніколи не залишить поза своєю «увагою» великий спорт. Якщо росіяни зробили мову, культуру і релігію «зброєю» в гібридній війні, то що вже казати про спорт?! Все, що впливає на маси людей, одразу стає «цікавим» для політичного впливу і використовується росією так, як свого часу нацистами.
Мабуть, у всьому світі це відбувається приблизно однаково, з тою різницею, що тоталітарні країни брутально впливають на ці процеси. Ми в університеті вивчали такі поняття, як «культурна політика», «політика в спорті» – в демократичних суспільствах усі ці процеси є регламентовані, публічні й більш-менш прозорі.
Те, що МОК допустив росіян до змагань, для мене не стало несподіванкою. Я слідкую за заявами й коментарями Томаса Баха. Нині МОК, здається, надто далеко відійшов від того, що в нього закладали П’єр де Кубертен, Олексій Бутовський та інші діячі відновлення олімпійського руху 130 років тому.
– Хто зі спортсменів-росіян і білорусів, з якими вам доводилося перетинатися на міжнародних змаганнях, стали для вас найбільшим розчаруванням?
– Зараз все, що пов’язано з росією, є для мене величезним розчаруванням. Хоча, чесно кажучи, я ніколи й не була зачарована цією країною. Щодо білорусі, то там дещо інша ситуація – вони принаймні пробували опиратися. Але світ спостерігав за цим, склавши руки. Проте, якщо раніше ми доволі близько спілкувалися із білоруськими гімнастками, то після лютого 2022 року всі ці зв’язки обірвалися.
– Хто із зірок художньої гімнастики та в цілому спорту найбільше підтримував вас?
– Професійний спорт – це високо конкурентне середовище. І кожна федерація по-різному справляється із цією внутрішньою конкуренцією. В художній гімнастиці з цим ще складніше. Проте у нас дуже хороші відносини із Марічкою Височанською, капітаном національної збірної команди України з художньої гімнастики у групових вправах. Зрештою, ми з Марічкою з одного клубу, разом виросли. Зі світу гімнастики також маю добрі стосунки з Настею Возняк, дуже мене підтримувала Віра Передерій. А зі спорту загалом дуже сильно підтримував Василь Вірастюк та його світлої пам’яті брат Роман. І за це я їм усім щиро вдячна.
– Яких змін, особистісних і професійних, ви зазнали за період великої війни? З якими викликами довелось зіткнутися?
– Війна багато чого розставила по своїх місцях, дала зрозуміти, хто є хто. Що стосується викликів, то з моїх 20 років, 10 – я живу, коли моя країна в стані війни з однією з найбільших держав світу. Це половина мого життя. Тому до викликів війни я вже звикла.
Натомість до деяких викликів у художній гімнастиці звикнути ніяк не можу. Наприклад, після Універсіади, де я успішно виступила, мене викликали в Ужгород на збори перед ліцензійним Чемпіонатом світу в Баку. Ми посилено тренувались, була доволі напружена інтрига, хто ж поїде на планетарний чемпіонат. В останній день мені повідомили, що поїду не я. Це був дуже болючий удар, але мені не звикати. Звичайно, що дуже шкода, що мене не взяли на Чемпіонат світу, де виборювали ліцензії на Олімпійські Ігри-2024 в Париж. Я більш ніж певна, що Україна мала б дві ліцензії. А так, маємо лише одну.
– Яким ви уявляєте день Перемоги? Що мрієте зробити в цей день?
– Не буду про це зараз говорити. Не хочу розслабляти себе та інших. Давайте будемо разом наближати цю перемогу.
За матеріалами сайту 1plus1.ua
