У столиці Франції Парижі, де напередодні, 8-го вересня, завершилися XVII літні Паралімпійські ігри-2024, одразу дві медалі в змаганнях з настільного тенісу (золоту в одиночному розряді та бронзову в парному міксті) для України завоював 37-річний львів’янин Віктор Дідух – випускник факультету педагогічної освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського. Тепер в колекції паралімпійських нагород Віктора п’ять медалей: командне «золото» Ріо-де-Жанейро-2016, два «срібла» Токіо-2020 – особисте і в чоловічій парі, а також дві нагороди Парижу-2024 – особисте «золото» й «бронза» у парному міксті.
У розмові з журналістами по завершенні змагань в столиці Франції Віктор Дідух дав коментар щодо свого «золота» в одиночному розряді, озвучив чинники перемоги у фінальному матчі над китайцем Чжао Шуайєм та значення цієї медалі для нього. Також українець розповів про підтримку від трибун та чи виступить він на наступних ХVІІІ Паралімпійських іграх в американському Лос-Анджелесі-2028.
ПРО ПЕРЕМОГУ В ФІНАЛІ ОСОБИСТИХ ЗМАГАНЬ
«Я думаю, що в моїй перемозі відіграло свою роль все. Вже і Бог мені допомагав. Мені зараз важко сказати, що саме допомогло, треба пару годин, щоб відійти від такої гри. В один момент бачив, що зал мене підтримує, але китаєць психологічно тиснув, затягував сети, не грав у ту звичну «китайську перестрілку». Не знаю, хто допоміг – не розумію ще наразі, що переміг. Навіть не знав і не думав, що можу стати паралімпійським чемпіоном, просто грав, адже медаль – це вже круто. А що і як сталося – не знаю. Треба спочатку просто відійти від гри».
ПРО АСПЕКТИ ГРИ, ЯКІ ДОПОМОГЛИ ЗДОБУТИ «ЗОЛОТО»
«У настільному тенісі важливим є нав’язування своєї гри супернику. Подача, прийом – і це вже 70% розіграшів очок. Я не очікував, що він буде так пасивно мої подачі приймати, віддавати гру. У деякі моменти не відчувалося, що я без ноги – здавалося, що ми рівні».
ПРО ЗНАЧЕННЯ ЗАВОЙОВАНОЇ МЕДАЛІ
«Я ще не знаю і не усвідомлюю, що означає ця золота медаль. Але якби це був кінець, я б хотів, щоб він був таким. Просто хочу, щоб чим більше людей грали в настільний теніс, поранені хлопці верталися та займалися тенісом. Я б хотів їм допомагати. Хотів, щоб мої діти грали. Має пройти час, щоб я зрозумів, що вигравав це «золото». Я просто зосередився на грі, пересварився з багатьма людьми, пів року намагався ні з ким не говорити. Мене все нервувало, бо я переживав. Паралімпіада грається не десять днів, а чотири роки. – це робота за чотири роки. У мене вийшло добре підготуватися. Не знаю, кому дякувати».
ПРО ТЕ, ЧИ ВИСТУПАТИМЕ НА НАСТУПНІЙ ПАРАЛІМПІАДІ
«Мені буде важко – адже на той момент мені буде вже 41 рік, а витримати на такому рівні… З кожним разом менше руки слухаються, важче рухатися. Важко сказати зараз щось про участь в Лос-Аджелесі. У мене вже двоє дітей займаються, я мушу і їм час приділяти. А, може, вони і тримають мене у залі, бо з ким буде моя дитина найкраще тренуватися – певно лише з татом, який є паралімпійським чемпіоном. І це мені дає сили йти в зал. Я можу і вночі тренуватися, і о шостій ранку».
ПРО ВПЛИВ ФАНАТСЬКОЇ ПІДТРИМКИ
«Намагався абстрагуватися від усього світу, ні про що не думати, як не про елементи у грі. Але я впевнений, що в фіналі зал сильно заважав китайцеві, він виглядав невпевнено. Я гадав, що він гратиме значно сильніше. Просто з першого сету вийшло нав’язати йому свою гру, я повів у рахунку, і гра принаймні була рівною. А психологічно – хтось згори вирішив, що досить китайцям перемагати, дайте українцям подихати».
За матеріалами suspilne.media
